Донька лідера національного руху «ДІЯ», керівника Української добровольчої армії, народного депутата України Дмитра Яроша розповіла «Місту» про АТО, роль добровольчих батальйонів у сучасній війні та свою родину.
– Як ви оцінюєте патріотичний настрій в нашому місті?
– Щиро кажучи, зараз важко судити, бо багато людей підлаштовуються під обставини. Але загалом, порівнюючи з довоєнним періодом, люди почали усвідомлювати, що люблять свою Батьківщину. І цьому я дуже рада. Спілкуючись з різними людьми, бачу, що вони не просто мають свою точку зору, а й можуть її обґрунтувати. Отже, вони починають самі думати і робити власні висновки.
– Яка зараз ситуація з добровольчими батальйонами?
– Намагаюся ніколи не давати відповідь за інших. Але можу сказати лише те, що хлопці добровільно пішли захищати свої сім’ї. Не за гроші, не за якісь інші матеріальні блага, вони не мають пільг. На мою думку, це щось значить. Згодна, не завжди все ідеально, бувають неприємні випадки. Але це людський фактор, і що тішить – це одиничні випадки, які бувають не часто.
– Чи багато серед добровольців кам`янчан?
– В УДА (Українська добровольча армія) кам’янчан вистачає. Загін «Чорний Туман» УДА є кам’янським. Він сформований з наших земляків.
– Добровольчі батальйони стали точкою опори, від якої Україна змогла відштовхнутися, провести мобілізацію і підготувати професійну армію. Яку зараз роль відіграють добровольчих батальйонів у сучасній війні?
– Хлопці змогли втримати ті межі, що є зараз. Сьогодні, на щастя, Збройні Сили дуже виросли. Тепер не добровольці є основним елементом, а як і мусить бути, вони є допоміжною силою. Але усе одно відіграють не менш важливу роль, бо кожен, хто захищає нашу територіальну цілісність, на вагу золота.
– Чи багато небайдужих людей, бажаючих допомогти бійцям?
– Бажаючих – багато. Але можливості у людей немає. Це дуже сумно, але більшість з них самі мають якось виживати. Коли бабуся пече пиріжки, чи дає консервацію, інколи хочеться просто залишити це їй.
– Як Ви вважаєте, те, що зараз відбувається, більш схоже на АТО чи це все ж справжня війна?
– Це не АТО, і ніколи ним не було. Я сумніваюся, що псевдо республікам вистачило би ресурсу, а зокрема людського, щоби стільки часу вести війну. Там одиниці тих сепаратистів, що були з самого початку, а всі інші – то російські військові. Це війна, що триває вже дуже давно
– А як живеться українському націоналісту у Кам`янському?
– До війни було важко, бо коли ти казала те саме, що кажеш зараз, тебе просто не сприймали. Це був лише привід для насмішок. Зараз, звичайно ж, все змінилося. Навпаки, всі цікавляться твоєю думкою, прислухаються. Питання мови – то взагалі окремо. Всі казали, що гноблять російськомовне населення. В цей час мені було з одного боку смішно, а з іншого дуже образливо, бо ніхто уяви не має як це все життя спілкуватися українською в російськомовному суспільстві.
– Як це бути дружиною бійця? Чи часто у чоловіка трапляється можливість приділити час своїй дружині та донечці?
– Можу сказати впевнено тільки одне – це дуже важко! Почнемо з того, що справді дуже переживаю. Там постійно не тихо, тому може статися невідомо що. І справді дуже сумуємо. Хочеться, щоб він постійно був поряд, щоб з донечкою бавився, бо його може не бути місяцями. Зараз дитина дуже цікава, і часто робить щось вперше. Хочеться, щоб її тато був присутнім при цьому всьому. Але він не просто десь, він робить все, щоб ця війна не дійшла до неї, і дитинка жила у мирі і спокої.
– А як воно – бути донькою одного з найвідоміших політиків України?
– Навіть не знаю, як пояснити. Звичайно, уваги більше, десь можуть впізнати. Але частіше просто цього не помічаєш. Особливо, коли змінила прізвище.
– Чи були у вас з батьком непорозуміння? Чи солідарні ви з ним у поглядах?
– Тато для мене є також і вчителем. Я завжди прислухалася, і буду прислухатися до нього. А що мене тішить – це те, що тато дослухається і до моєї думки. Він готовий вчитися і досі. Часто таке трапляється, що люди, які досягли у своєму житті чогось, думають, що вони тепер знають все. У цьому їх проблема. Я рада, що мій тато не такий.
– Чи доводилось стикатися з агресією?
– Були випадки, але їх можна на пальцях порахувати. А от соцмережі – там постійно щось трапляється. Але на це не звертаєш уваги, оскільки розумієш, що ті люди є ніким у реальності. Тому вони і пишуть, бо не здатні особисто щось сказати чи зробити. Але, якщо чесно, все одно десь ображає. Мені просто не зрозуміло навіщо писати погрози, призначені моєму батькові, через мене? Отже вони його бояться, і думають, що я слабка, і мені таке писати можна. Тільки я їх розчарую, що я не така уже і слабка, щоб на те повестися.
