Напередодні 75-ї річниці перемоги Антигітлерівської коаліції  у Другій світовій війні і відзначення Дня пам’яті та примирення, в музеї історії Кам’янського відкрилася експозиція  епістолярної спадщини часів минулої війни. Виставка «Людина і війна» створена на основі листів , що зберігаються у музейних фондах.

Листи, подані для огляду, дозволяють зовсім по-іншому, без пафосу і надмірної героїзації, осягнути долю окремої людини її ж очима у надзвичайно складних військових умовах. Відверті думки та почуття відчаю і надії, любові і ненависті, страху і віри, людяності і жорстокості, розлуки і очікування на зустріч – викладені на пожовклому  папері листів, записок, поштових карток.

Такими є листи кривавого 41-го, зокрема, Івана Онищенко, Петра Богдановича, Миколи Рутковського, Миколи Богданова сповнені переживань  і, одночасно, намагань підтримати, підбадьорити близьких: «Невдачі тимчасові …», «Не піддавайтеся паніці»,« Доводиться ховатися в лісах, але це не боягузтво … “.

Трохи іншими є рядки з листів 1942-1943 рр. Олександра Скоріна, Веніаміна Панфілова. Вони лаконічні, стримані, але за кожним словом відкривається трагізм війни: «Перебуваю у вогні битв …», «Побував серед багатьох колотнеч, не віриться, що вцілів», «Вистоїмо …». Військова цензура не дозволяла писати всю правду, привчала до недомовленостей, що помітно у листі від 9 липня 1943р. Сергія Дуденко: «За  дві години вантажимося для відправки на фронт, куди невідомо. Самі повинні розуміти ». Наум Івашина з-під Сталінграда в листопаді  1942р. писав приятелеві також без точного позначення місця подій «Наступ триває. Поля засіяні вбитими фріцами, розбитими танками…». А в жовтні 1943р. : «Ми п’ємо Дніпрову воду!»

Є і зболені листи з  далекої Німеччини, що доходили від вивезених  остарбайтерів і в’язнів. «Чи будете читати мій останній привіт, в який хочу вкласти всю любов, ніжність до вас? Їдемо до Німеччини», – писала Тамара Дуракова. 

Серед представлених листів трапляються і звісточки з госпіталів, часто написані на прохання поранених медсестрами. «Поранило при наступі … Щастя, що не зачепило хребта», – розповідав у листі, написаному в серпні 1941 р, Іван Онищенко. А ще є листи-похоронки … «Ваш брат Лев Ілліч загинув в повітряному бою» (про загибель Л. Макаревича, червень 1944 г.). «Капітан Остапенко Павло Антонович загинув смертю героя …» (травень 1944).

У цих крихких листах лунають голоси з минулого воєнного лихоліття і чутні для співчутливої душі нині, у часи російсько-української війни. Вони, долинаючи до наших сердець, варті того, щоб ми їх почули і краще розуміли болі і потреби українських бійців ХХІ-го століття.