Миші в погребі — це не лише про дірки в мішках з картоплею чи погризені яблука. Це сигнал: десь у системі нашого побуту виникла тріщина. Недоглянутий вхід, запах їжі, волога — і ось, непрохані "гості" вже обживаються в самому серці господарства. Але не все так безнадійно. Є чимало перевірених способів, як вигнати гризунів із погреба без отрут і нервів. Головне — розуміти, як вони думають, і діяти з холодною головою, але з народною мудрістю в кишені.

Чого бояться миші більше, ніж кота

Цікаво, але багато хто навіть не здогадується: у мишей дуже чутливий нюх. І деякі запахи для них буквально нестерпні — настільки, що вони готові залишити насиджене місце. Серед "ароматів-вигнанців" — риб’ячий жир, мускатний горіх, камфора, гвоздика, а також звичайний гас.

• Змочіть ганчірки в цих рідинах — можна вибрати один аромат або змішати кілька — і розкладіть їх по кутах, уздовж стін, особливо в темних закутках і біля нірок, якщо видно.
• У погребі запах триматиметься довго — особливо, якщо двері не прочиняються щогодини, тож миші швидко втратять бажання ночувати поруч.

До речі, гас і риб’ячий жир мають ще одну цікаву властивість: вони "прилипають" до поверхонь і довго не вивітрюються. Це як природний відлякувач, що працює на автопілоті.

Чому попіл — це не просто про піч

Можливо, це звучить дивно, але старий добрий попіл — грізна зброя в боротьбі з мишами. Він не лише подразнює шкіру гризунів, а ще й заважає їм пересуватись. Вони буквально "влазять" у нього лапками, і це їм дуже не подобається.

• Насипте попіл у тих місцях, де миші найчастіше з'являються — приблизно по відру на 5–10 квадратних метрів.
• Для більшого ефекту, іноді посипають його під стіни й біля входу до погреба — щоб "на старті" вони вже розвертались і тікали.

Це метод без запаху, але з відчутним результатом.

Пижмо, полин і спогади з дитинства

Є у мишей ще одна слабкість — вони не переносять гіркуватих, різких запахів деяких трав. А українські бабусі це знали ще до появи ультразвукових відлякувачів.Пижмо, полин, м’ята — ці трави миші обходять десятою дорогою.

• Розкладайте свіжі або висушені пучки в різних місцях погреба.
• Дехто навіть "набиває" ними старі панчохи чи марлеві мішечки — так зручніше їх розміщувати між банками або мішками.

Колись пижмом навіть перекладали снопи пшениці в стодолі, аби не втратити врожай — і це справді працювало.

Саморобна приманка, яка не пробачає помилок

Тут уже не про запах, а про харчову пастку.Змішуємо прості інгредієнти, які є на кожній кухні:

• Будівельний гіпс або шпаклівка
• Манка або борошно
• Трохи олії (для аромату й кращого "ефекту принади")

Все це ретельно перемішується й викладається в неглибоку мисочку. Поруч — ще одна ємність з водою.Як тільки миша скуштує "ласощів" і зап’є водою — суміш твердне в шлунку, і далі вже все зрозуміло.Цей метод, чесно кажучи, не з приємних, але коли ситуація критична — варто знати про нього.

А що ще може допомогти

• М'ята перцева в олії. Її можна капнути на ватяні диски й розкласти в темних місцях. Запах освіжає повітря і діє, як сигнал "не заходь".
• Оцет і ефірні олії. Розчин оцту з водою (1:1) можна розпилити по периметру підлоги. Для посилення ефекту додайте кілька крапель олії гвоздики або чайного дерева.
• Закриті вентиляції. Часто гризуни заходять через отвори для провітрювання. Варто поставити дрібну металеву сітку.
• Світло. Якщо маєте змогу — вмикайте хоча б раз на день світло в погребі. Миші — тварини сутінкові, вони не люблять освітлених просторів.

Миші — це не просто "проблема в підвалі". Це лакмусовий папірець стану простору, де ми зберігаємо свій труд. І якщо ми не стежимо за деталями — запахами, щілинами, залишками їжі — гризуни це точно помітять першими. Але гарна новина в тому, що методи боротьби не обов’язково мають бути токсичними чи дорогими. Народна логіка, спостережливість і трохи терпіння — і погріб знову стане тим самим місцем, де все по поличках.

Джерело: 5692.com.ua

Розарій у Кам’янському – улюблене місце відпочинку для декількох поколінь містян. Його створили за ініціативи головної архітекторки підприємства “ДніпроАзоту” Валентини Федорівни Матчиної та дбайливо підтримували протягом років. Утім, зараз ця територія опинилася під загрозою занепаду. Через економічні труднощі “ДніпроАзот”, яке досі опікувалося об’єктом, більше не має змоги утримувати його власним коштом. Тож тривають перемовини щодо передачі розарію в комунальну власність міста. Як з’явилася ідея створити розарій та хто за цим стоїть, розповіли в профкомі “ДніпроАзоту” за підтримки директора музею історії підприємства Л. Я. Орлянської та архіваріуса А. Л. Полуяхтової.

Ідея, що стала символом

У 1975 році, напередодні 30-річчя Перемоги над нацизмом, на ДПО “Азот” ще працювало чимало “фронтовиків і трудівників тилу”. Вони добре пам’ятали, якою ціною далася перемога, і розуміли: шана героям не повинна бути формальною. Саме тоді головна архітекторка Валентина Матчина запропонувала створити в парку підприємства сад безперервного цвітіння – розарій – як живу згадку про загиблих.

На її думку, це не мав бути типовий радянський монумент із граніту чи бронзи. У її баченні пам’ять жила б разом із трояндами, півоніями, анемонами та іншими рослинами. А сад, за її словами, мав “бути казкою замість руїни”.

Проєкт, народжений з болю й любові

Ідею підтримали одноголосно. Архіви АТ “ДніпроАзот” зберігають протокол наради, що відбулася 17 лютого 1975 року, де затвердили план реконструкції парку й створення розарію. Назва пам’ятника була визначена одразу – “Пам’яті Загиблих у Великій Вітчизняній війні” [ідеться про Другу світову, утім, радянська влада іменувала протистояння СРСР і Німеччини саме так, – ред.]. Ініціатива отримала активну підтримку від керівництва заводу та колективу. Усі роботи проводили силами цехів і служб комбінату.

У роботі брали участь тисячі “азотників”. Люди також приходили на суботники, працювали над благоустроєм території, садили дерева, викорчовували старі кущі, мостили алеї, створювали альпійську гірку. Цитата з заводської газети за 1975 рік свідчить:

На суботник вийшли учасники Великої Вітчизняної війни Петро Іванович Фокін та Олександр Михайлович Бакерія. Вони показали зразки ударної праці на будівництві розарію.

Жива пам’ять у квітах

Розарій був задуманий як простір, що не просто нагадує про минуле, а говорить про нього мовою краси. У роки найбільшого розквіту колекція троянд налічувала понад 200 видів. Завдяки зв’язкам Валентини Матчиної сад поповнювали рідкісними та декоративними рослинами з різних куточків СРСР: з Криму, Карпат, країн Балтії, Нікітського ботанічного саду. Саме вона завезла в місто форзицію, якої до того тут не було, деревоподібні півонії, анемони, тамариски. Розарій став не лише меморіалом, а й ботанічною перлиною.

У кожному кущі троянд, у кожній барвистій клумбі – частинка душі архітектора, яка не змирилася з тим, що пам’ять може бути холодною. Її ідея була глибоко особистою. Валентина Матчина говорила:

Я – з 1924 року, і війна буквально прокрокувала під вікнами нашої школи – кирзовими чобітьми моїх хлопчаків-однокласників. Вони йшли на фронт… і більше я їх ніколи не побачила. Я все думала, якої пам’яті гідні мої загиблі хлопчаки? І ось – розарій….

Доля, присвячена місту

Валентина Федорівна Матчина була жінкою з непростою долею. Народжена в 1924 році, вона пережила війну, працювала в госпіталі санітаркою, навчалася, попри труднощі. У 1952 році її відрядили на хімкомбінат у Кам’янському, де вона пропрацювала архітектором понад 40 років. Саме завдяки її професіоналізму, ентузіазму й людяності Соцмісто стало красивішим, зеленішим, зручнішим. Вона проєктувала сквери, майданчики, алеї – усе, щоб Кам’янське дихало красою.

Розарій став її головною творчою і моральною спадщиною. Навіть коли Валентина Матчина вже відійшла від справ, вона продовжувала доглядати за садом як майстер із благоустрою.

Сьогодення: сад, що продовжує квітнути

Сьогодні розарій продовжує жити. Утім, через економічні труднощі підприємство "ДніпроАзот" наразі не може утримувати цей об’єкт.

У зв’язку з цим мер Кам'янського Андрій Білоусов запропонував голові правління "ДніпроАзоту" Сергію Сідорову передати розарій у комунальну власність міста. Це дасть змогу зберегти цей унікальний та особливий для кам'янчан простір і забезпечити його належне функціонування.

Очікую на позитивну відповідь від керівництва "ДніпроАзоту" і готовий до конструктивного діалогу задля збереження цього місця для мешканців Кам’янського, – розповів міський голова.

Джерело: 5692.com.ua

Знаєте це відчуття? Тільки-но поїли — здається, все було смачно і навіть не надто жирно… А потім починає "пекти" десь за грудиною. І хочеться чи ковтати соду, чи лягти й забути про все. Це і є печія — коли шлункова кислота підступає до стравоходу і змушує нас шкодувати про вечерю.

Але не все так погано. Є їжа, яка навпаки — здатна заспокоїти шлунок і зменшити це пекельне відчуття. Тобто не лише обмеження, а й помічники у тарілці.

Що варто їсти, якщо печія "набридла до печінок"

Тут важливо розуміти: харчування — ключ. Якщо їсти усе підряд, особливо жирне чи дуже пряне, печія майже гарантована. Але є й такі продукти, що не просто "можна", а навіть бажано.

Ось короткий список — з прикладами та застереженнями.

Імбир: не лише для чаю з лимоном

Імбир — це як аптечка в корінчику. Він має заспокійливі властивості, трохи "гасить" кислоту й допомагає травленню. Найкраще — заварити трохи свіжого імбиру в гарячій воді, без цукру чи меду, і пити ковтками перед їжею. Це як попередження для шлунку: "Будь ласка, не буянь".

Банани — прості, як день, але ефективні

Вони м’які, трохи солодкуваті й нейтральні за кислотністю. Тобто не дратують шлунок, а навпаки — трохи його "втихомирюють". Але! У невеликої частини людей (десь 1%) банани навпаки викликають дискомфорт. Тож краще протестувати на собі: з’їсти половинку і подивитися, чи не стало гірше.

Йогурт — як подушка для шлунку

Звісно, не з полуничками й цукром. А натуральний, без добавок, бажано з позначкою «біо» чи "пробіотики". Такий йогурт підтримує корисну мікрофлору й може створити своєрідний "захисний шар" між кислотою і стінками шлунка. Смакує й корисно — що ще треба?

Диня — але не будь-кому

Диня — ще один приклад їжі з лужною реакцією. Вона може зменшити кислотність і трохи заспокоїти шлунок. Але, знову ж таки, все індивідуально. Якщо після неї — важкість або здуття, краще не ризикувати. А от смузі з дині без кислих фруктів — непоганий варіант.

Зелені овочі — нічого зайвого, тільки користь

Шпинат, броколі, зелена квасоля, салат, капуста… Ці овочі не тільки корисні, а й нейтральні для шлунка. Вони не провокують кислотність і допомагають легше перетравлювати їжу. І до того ж — низькокалорійні, що важливо, якщо є зайва вага, яка теж сприяє печії.

Вівсянка — як тепла ковдра для шлунка

Овес має цікаву властивість: він ніби обгортає стінки шлунка, захищаючи їх. Найкраще варити її не на молоці, а на воді або рослинному — наприклад, мигдальному. А ще можна додати банан — подвійна користь. Це не лише смачно, а й діє як антацид.

Жувальна гумка — але не з м’ятою

Це, можливо, здивує, але жування гумки стимулює слиновиділення, а слина, в свою чергу, вимиває кислоту зі стравоходу. Але дві умови: не на голодний шлунок і не м’ятна. М’ята може розслабити м’язи, що утримують кислоту всередині шлунка — і от маєте печію.

Трохи простих, але важливих порад

Навіть якщо їсте "правильні" продукти, є кілька речей, які краще не ігнорувати:

• Не лягайте одразу після їжі.
• Вечеря — легка й не пізніше, ніж за 2 години до сну.
• Краще менше, але частіше.
• Їсти повільно, не ковтати поспіхом.

Печія — це не вирок і не карма за борщ зі сметаною. Просто треба розібратись, що саме вам підходить, і не забувати про дрібниці — час прийому їжі, розмір порції, спосіб приготування. Іноді навіть одна зміна в меню дає великий ефект. Імбир, вівсянка, банани, зелень, йогурт — вони не тільки допоможуть уникнути печії, а й зроблять травлення спокійнішим і життя комфортнішим.Як кажуть, "шлунок спокійний — і день вдалий".

Джерело: 5692.com.ua

Часом здається, що в нашому повсякденному житті вже не залишилося місця для прикмет чи забобонів. Технології навколо, пральні машини з таймерами, сушарки, що працюють у будь-яку годину доби. Але деякі старі традиції, які ми зазвичай вважаємо казками, мають дивну здатність виживати — і не просто як спогади, а як інтуїтивні застереження. Особливо, коли мова заходить про нічне прання. Бо, як не крути, а ніч — не та пора, коли варто "розбурхувати" енергії.

Чому прати вночі — не найкраща ідея

На перший погляд — що тут такого? Увімкнув машинку пізно ввечері, ліг спати, вранці розвісив або витягнув усе готове. Економія часу — очевидна. Але з точки зору старих уявлень і прикмет, ніч — не просто час доби, а умовна межа між світлом і темрявою, між ясним і невідомим. Саме в ці години, кажуть, активізуються не зовсім дружні до людей сили.

І от уявіть: ви вивісили одяг сушитись біля вікна чи на балконі — з відкритим доступом до місячного світла. За народними віруваннями, саме в таких умовах речі можуть "підчепити" негатив — і не в переносному сенсі. Вважалося, що вночі біси, темна енергетика, усяка нечисть наче навшпиньки проходиться світом у пошуках дверей до людської душі. І речі, які лежать, сохнуть або просто висять під нічним небом — це такий собі "міст" між цими світами.

Не просто волога тканина, а енергетичний магніт

Люди вірили, що висушений уночі одяг може втягнути в себе чужу енергію — і далеко не завжди світлу. Потім цю річ одягаєш — а вона тягне за собою дивну втому, головний біль, емоційну спустошеність. Це, звісно, важко пояснити науково. Але ж і з настроєм буває так: от наче нічого поганого не сталося, а відчуття — як після важкого дня.

А якщо річ ще й сушилася під прямим місячним світлом — це взагалі окрема історія. Наші бабусі вірили, що Місяць може "вплести" у тканину щось недобре: безсоння, тривожність, навіть пригнічені стани. І як не дивно, сучасна наука теж пов’язує фазу Місяця з емоційними коливаннями.

Вранці — теж не час, коли варто хлюпати водою

Ще один момент, про який мало хто задумується: у давнину не радили прати й одразу після сходу сонця. Начебто з брудною водою можна "випустити" із себе не лише втому, а й удачу. Чи є в цьому логіка? Можливо, так. Бо ранок — це початок, етап запуску. А прати з самого ранку — наче одразу "вимивати" те добре, що день ще навіть не встиг принести.

Натомість найкращий момент для прання, за традицією, був десь до обіду — коли день уже прокинувся, але ще не почав згасати.

Ну а сучасність

Зрозуміло, що сьогодні багато хто з нас має шалений ритм: вдень робота, справи, сім’я — не до прання. І от пізній вечір або ніч здається єдиним виходом. Але навіть якщо не вірити в прикмети буквально, у них часто закладене щось глибше. Можливо, це спосіб пояснити просту річ: усе має свій час. І коли ми порушуємо цей внутрішній "ритм", тіло й емоції це відчувають.

І хоч сьогодні більшість прикмет здаються лише фольклором, вартим хіба що згадки в бабусиних історіях, не все так однозначно. Бо часом, ідучи проти таких "дрібниць", ми втрачаємо щось важливіше — відчуття гармонії. А іноді й душевний спокій, самі того не розуміючи.

Джерело: 5692.com.ua

У кожного з нас хоча б раз у житті був той момент, коли відкриваєш холодильник — а звідти назустріч "ударна хвиля" запаху. Неприємного, важкого, якого годі вивітрити простим провітрюванням. І тут виникає запитання: що робити, щоб не тільки замаскувати, а справді прибрати цей сморід? Виявляється, відповідь куди ближча, ніж здається — вона вже давно лежить на кухонній мийці.

Поролон проти смороду: як проста губка рятує ситуацію

Знаєте, що найцікавіше? Та сама звичайна губка, якою ми миємо тарілки після вечері, може перетворитися на маленького "санітара" холодильника. Завдяки своїй пористій структурі вона здатна вбирати запахи, як губка… ну, як справжня губка, власне.

Просто покладіть по одній новій (!) поролоновій губці на кожну полицю холодильника. І все — вона працює. Ніякої хімії, ніяких спреїв, тільки фізика та мікропори. До речі, її можна класти і в морозилку — там вона теж чудово "ловить" запахи, особливо якщо довго зберігаєте м’ясо чи рибу.

Один нюанс: губки треба періодично змінювати. Оптимально — раз на два місяці. Бо коли вона набрала на себе все "ароматне", з часом починає вже не поглинати, а навпаки — повертати запахи назад.

Коркова хитрість: що робити з залишками після свята

А ось ще один несподіваний герой боротьби з ароматами — корки від вина. Так-так, ті самі, які часто просто летять у смітник після застілля. Не поспішайте їх викидати.

Корки виготовлені з натурального дерева — зазвичай дуба — і теж мають пористу структуру. Це означає, що вони можуть працювати як міні-фільтри для запахів. Просто покладіть кілька пробок у холодильник. Якщо хочете посилити ефект — поріжте їх на частини і розкладіть по кутках. З досвіду, так вони швидше "працюють" і краще охоплюють площу.

Чому це працює і як не переборщити

Все просто — обидва матеріали (і губка, і пробка) мають здатність абсорбувати вологу разом із запахами. Тобто вони не маскують, а саме прибирають джерело проблеми. Але, звісно, це не замінює регулярне прибирання холодильника. Бо якщо всередині щось давно зіпсувалося — жодна губка не допоможе. Тут уже тільки ганчірка і миючий засіб. З іншого боку, ці маленькі лайфхаки можуть стати щоденною профілактикою. Ніби сигнал: "Тут усе під контролем".

У боротьбі з побутовими дрібницями перемогу часто приносять не дорогі засоби, а увага до деталей і трохи кмітливості. Іноді — достатньо звичайної губки чи винної пробки, щоб повітря в холодильнику стало чистішим. Бо свіже середовище — це не тільки про запах. Це про якість життя.

Джерело: 5692.com.ua

Виявляється, з початку повномасштабної війни з Росією майже 45 тисяч чоловіків таки змогли перетнути український кордон — і зробили це зовсім не за правилами. Ще близько 30 тисяч спіймали вже на гарячому, під час спроби втекти. Такі цифри озвучила депутатка Юлія Яцик після засідання Тимчасової слідчої комісії.

Що це означає насправді

Фактично, маємо ситуацію, коли десятки тисяч військовозобов’язаних чоловіків або вже за межами країни, або спробували туди дістатися — нехай і нелегально. Але найцікавіше — не кількість, а як саме вони це робили.

Ось деякі з найпоширеніших способів:

• Фейкові документи. Це й липові довідки про непридатність до служби, і документи, ніби чоловік — багатодітний батько чи студент, що навчається за кордоном.
• Прохід без контролю. Хтось просто обходив офіційні пункти пропуску — як то кажуть, навпростець.
• Паспорти інших країн. Не новина, але використовується активно — особливо серед тих, хто мав подвійне громадянство.
• Через "сіру зону". Дехто проходив через лінію фронту і вже звідти виривався до країн ЄС через тимчасово окуповані території чи РФ.
• Схеми з "Шляхом". Це та сама система, через яку волонтери та водії гуманітарної допомоги могли виїжджати. Але хтось примудрявся оформляти себе туди не зовсім чесно.
• Листи від держорганів. Прикордонники отримували "прохання" пропустити ту чи іншу людину, буцімто офіційно. Але хто і чому це писав — ще треба розбиратись.

До речі, цікава деталь. Хоч порушено вже понад 7 тисяч кримінальних справ, реальних вироків суду — трохи більше 400. Тобто, як бачимо, справу рідко доводять до кінця. Чому так? Є кілька причин.

Серед них — проблеми на самій кордоні:

• Немає чіткого переліку документів, які мають бути у того, хто перетинає кордон. І кожного разу прикордонник вирішує "на око".
• У системі немає копій документів. Тобто потім важко довести, хто що показував і чи все було законно.
• За тими, хто виїхав, взагалі не ведеться контроль, чи повернулись у зазначений строк. Саме тому, до прикладу, спортсмени чи чиновники іноді виїжджають — і назад вже не поспішають.
• Ще один нюанс — листи від військових адміністрацій, спецслужб чи держорганів, які часто носять, як висловилась ТСК, "безконтрольний і потенційно корупційний характер".

А тим часом волонтери, які справді возять допомогу на фронт, б’ють на сполох: систему "Шлях" для них закрили, і це серйозно б’є по ланцюгу гуманітарної допомоги.

Чесно кажучи, ситуація складна. Із одного боку — масові спроби ухилення. З іншого — плутанина у законах і відсутність чітких правил, якими мали б керуватись ті ж прикордонники.

А поки одні ризикуючи життям боронять країну, інші шукають шляхи, як би то тихенько втекти. Не всі, звісно. Але масштаби — говорять самі за себе.

Джерело: 5692.com.ua

Ну що, схоже, в Україні готуються до серйозної реформи у сфері правосуддя. Президент Володимир Зеленський подав до Верховної Ради законопроєкт про створення одразу двох нових судів. І це не чергове перейменування старих структур — мова про цілком нові установи, які матимуть повноваження на всю територію України.

Що пропонує президент

Якщо простими словами, то у Києві хочуть створити:

• Спеціалізований окружний адміністративний суд
• Спеціалізований апеляційний адміністративний суд

Хоч вони й будуть знаходитись у столиці, але їхні рішення охоплюватимуть справи з усіх областей — від Львова до Харкова.

А навіщо це все? І чому саме зараз?

Чесно кажучи, така ідея не з’явилася просто з нічого. У пояснювальній записці до законопроєкту вказано, що створення цих судів — це частина зобов’язань за Конституцією та законами України. Тобто юридично — усе правильно.

Але якщо копнути глибше, то виглядає на те, що влада хоче створити особливий судовий майданчик для окремих категорій справ. Можливо, це пов’язано з потребою у швидшому й більш фаховому розгляді суперечок, особливо тих, де замішані державні органи, великі компанії чи інші "гарячі" теми.

Київ — центр, але вплив на всю країну

Варто підкреслити: хоча суди й будуть у Києві, це не значить, що вони працюватимуть лише з місцевими справами. Навпаки — юрисдикція охоплюватиме всю Україну. Тобто будь-яка адміністративна справа, незалежно від регіону, зможе бути розглянута саме тут.

З одного боку, це може означати централізованість та однаковість у підходах.

Хто вже дав зелене світло

До речі, цей законопроєкт уже отримав "добро" від Вищої ради правосуддя. А це, між іншим, серйозний крок — без їхньої згоди справа навряд чи пішла б далі.

Тож виглядає на те, що процес уже запущено, і парламенту залишилось або підтримати ініціативу, або — ну, ви знаєте, затягнути все на роки.

Поки що залишається відкритим питання — чи справді нові суди покращать ситуацію із доступом до правосуддя. Бо, з одного боку, централізовані структури можуть бути ефективними. А з іншого — як завжди, все залежатиме від того, як це реалізують на практиці.

Джерело: 5692.com.ua