Здається, у XXI столітті ми вміємо все: планувати, виконувати, досягати, прокрастинувати і навіть емоційно вигорати по графіку. А от що ми геть забули — це просто дозволити собі помріяти. Не про кредити, дедлайни чи щоденні клопоти. А про щось приємне, ніби ви у дитинстві уявляєте, як літаєте серед хмар або виграєте уявну Олімпіаду з морозива.

І от цікаво — американські вчені вирішили перевірити: чи ми взагалі ще здатні занурюватися в думки просто заради задоволення?

Експеримент, який змусив задуматися навіть самих дослідників

У Флоридському університеті група психологів провела досить простий, на перший погляд, експеримент. Людям запропонували трохи часу просто подумати про щось приємне. Ну, що може бути складного, правда?

Але от не зовсім. Учасники зізнавались, що їм… важко. Так, не нудно — саме важко. Зосередитися на приємному без гаджетів, зовнішніх стимулів чи чіткого плану виявилось мало не викликом.

Професорка Ерін Вестгейт була відверто збентежена:

Вони навіть не уявляли, що можна просто насолоджуватися власними думками.

Мрії як психоемоційна гімнастика: чому це не дурниця

Результати дослідження виявилися доволі невтішними. Виявляється, здатність фантазувати і відчувати задоволення від думок — це не примха чи дитяча звичка, а важливий ресурс для психіки.

Ось кілька важливих моментів:

• Приємні фантазії покращують загальний настрій і самопочуття.
• Вони підвищують толерантність до болю — як фізичного, так і емоційного.
• Мрії зменшують відчуття самотності. Навіть якщо ви наодинці, в думках ви не самі.
• Допомагають боротися з нудьгою, яка в сучасному світі часто маскується під втому чи апатію.

До речі, деякі дослідження навіть показують, що активне уявлення приємного має подібний ефект на мозок, як і реальні позитивні події. Мозок "вірить", що це відбувається. А раз так — чому б не використати цей ресурс?

Як почати мріяти, якщо вже навіть не пам’ятаєш, як це було

От тут і починається найцікавіше. Вчені дали кілька порад, як знову навчитися думати для задоволення. Але ми трохи їх "людянили", бо суха наукова мова — це точно не те, що допоможе мріяти.

Знайдіть свою "теплу тему"

Це може бути що завгодно: майбутнє подорожі, сцена з улюбленого фільму, фантазія про будиночок біля озера чи навіть, прости Господи, вечір із вигаданим персонажем з серіалу.Головне — щоби ця думка вас гріла. Як чашка какао в осінній дощ.

Не плутайте мрії з планами

Мрія — це не про те, як скласти бюджет чи зробити "to-do list". Це щось ефемерне, часто нелогічне, іноді — без жодного зв’язку з реальністю. І саме це в ній прекрасно. Вона не зобов’язує, а дозволяє.

Обирайте час, коли голова не зайнята справами

Наприклад, поки миєте голову в душі чи стоїте в черзі за кавою. Нехай це буде коротка "перерва на мрію". Навіть 5 хвилин — вже ресурс.

До речі: уява — це не просто фантазії, а тренування мозку

У психології є поняття "daydreaming", і воно давно вивчається як окрема когнітивна функція. Коли ми уявляємо, як стоїмо на сцені або вигулюємо уявного золотого ретривера по Парижу — активується мережа мозку, відповідальна за пам'ять, емоції та зв'язки між подіями.

Цікаво, що саме ця активність допомагає нам краще адаптуватися в реальному житті. Наприклад, уявна розмова з начальником може потім допомогти впевненіше виступити на нараді.

Трохи "хаосу" в голову — і стане легше дихати

Мріяти — це як впустити свіже повітря у кімнату, яка довго була закритою. Це акт турботи про себе, навіть якщо зовні здається, що ви просто "витрачаєте час".

Можливо, суспільство змусило нас соромитися мрій. Мовляв, краще діяти, ніж фантазувати. Але правда в тому, що саме фантазії часто є тим імпульсом, який запускає дію. Без уяви не буде креативу. А без креативу — стагнація.

Навичка, яку варто повернути

Уміння мріяти — це не розкіш і не наївність. Це фундаментальна здатність, яка підтримує нашу психіку, творчість і навіть стосунки з людьми. Якщо ми постійно вимикаємо власні приємні думки — ми втрачаємо контакт із собою. І, можливо, у цьому складному світі мрії — одна з небагатьох речей, яка ще залишається повністю нашою. Вільною, неконтрольованою, щирою. І вона варта того, щоби її повернути.

Джерело: 5692.com.ua

Знаєте, що об'єднує всі кухні? Незалежно від того, чи ви варите борщ, чи просто готуєте каву — жир осідає скрізь. І підлога — головна жертва цієї "битви". Особливо якщо вона плиткова, ще й з рельєфом або швами між плитками — тоді капець. Простіше стіну відмити, ніж той жирний куточок під шафкою. І, чесно кажучи, не завжди магазинні засоби дають раду. От береш того "Містера", тру шваброю, а воно тільки піною пахне — а жир на місці.

Тож логічне питання: що ж лити у воду, щоб результат був помітний одразу, а не після третього прибирання?

Формула, яка працює: три прості інгредієнти

Що треба:

• 5 літрів теплої води (не гарячої, щоб не “зварити” бруд, а саме теплої)
• 1 столова ложка харчової соди
• 1 столова ложка лимонної кислоти
• 1 столова ложка рідкого мила (будь-якого, навіть звичайного для рук)

Як мити:

• Усе додаєте в воду й добре перемішуєте — особливо лимонку, бо інколи гранули прилипають до дна.
• Наносите цей розчин ганчіркою або шваброю на підлогу, як звично. Не треба "втирати", просто протріть.
• Дайте суміші трохи попрацювати — хвилин п’ять буде цілком досить.
• Потім пройдіться чистою водою, щоб змити залишки.

Що вийде:

Жир наче розчиняється сам. Шви між плитками світлішають, поверхня — матова й без блиску олії. І головне — без відчуття, що підлога липка, як після деяких засобів.

А чому саме ця суміш працює

• Харчова сода — природний абразив. Вона не дряпає поверхню, але при цьому добре "піднімає" жир.
• Лимонна кислота — це кислотний агент, який розчиняє мінеральні відкладення і робить жир менш липким.
• Рідке мило — для пінності й зв'язки всіх інгредієнтів. Якщо мила не додати, буде відчуття, ніби щось недомите.

Утрьох ці компоненти працюють, як злагоджена команда: один послаблює жир, другий — відштовхує його від поверхні, а третій — допомагає все це забрати на ганчірку.

Ще трохи хитрощів для кращого ефекту

• Якщо плитка з рельєфом, краще скористатись старою зубною щіткою або щіткою для рук — вона дістане у всі заглиблення.
• Для швів добре діє розчин соди з водою (1:1) — нанести пензлем, залишити на 10 хв, потім змити.
• Не лінуйтеся міняти воду під час прибирання. Як тільки вона починає мутніти — час оновити. Інакше жир просто розмащується.

До речі, якщо є час, можна зробити перед миттям коротке "замочування" підлоги: нанести трохи того самого розчину, зачекати кілька хвилин, а потім починати мити. Це як попереднє прання — набагато легше йде.

А якщо жир зовсім не хоче змиватися

Іноді є такі "плями-рекордсмени", які з першого разу не беруться. Особливо біля плити чи під столом. Тут працює наступне:

• Посипте на вологу поверхню соду, зверху капніть трохи лимонного соку (або розведеної лимонної кислоти).
• Зачекайте, поки зашипить — це реакція, яка "розштовхує" жир.
• Потім просто змийте губкою або ганчіркою.

Після такого підлога не просто чиста — вона свіжа, без хімічного запаху. І, до речі, босими ногами приємніше ходити — без оцього "прилипає, як до карамелі".

Можна довіряти рекламі, а можна просто розібратися, як працює хімія в побуті. Не обов’язково купувати півполиці засобів, коли під рукою є сода, лимонка і трохи терпіння. Чистота — це не завжди про блиск. Іноді — це просто про здоровий підхід.

Джерело: 5692.com.ua

Є в нас така звичка — ставити випічку на п'єдестал складності. Здається, що якщо десерт смачний, то точно марудний у приготуванні. Але іноді трапляється щось зовсім протилежне. Сирне пісочне печиво — саме той випадок, коли все просто до смішного, а на виході маємо щось напрочуд збалансоване. І головне — з душею. Знаєте, як буває в дитинстві: мама встигла все змішати за 10 хвилин, а потім з кухні пахне так, що всі в хаті затихають.

Цей рецепт — для тих, хто любить сир у випічці, але не має часу на кулінарні марафони. І ще трошки — для тих, хто вміє цінувати дрібні несподіванки, як-от тепла груша у хрусткому печиві.

Складові — усе під рукою

Тут набір інгредієнтів доволі звичний, але саме в деталях — магія:

• 250 г домашнього (або просто щільного) сиру — не розсипчастого, а такого, щоб тримав форму;
• 1 яєчний жовток — білок, до речі, сюди не йде, і не псує структуру;
• 1 середня груша або яблуко — краще не надто соковиті, аби не "розкисли" тісто;
• 80 г цукру — можна трохи менше, якщо любите стриману солодкість;
• 30 г вершкового масла — трохи м’якшого, не з морозилки;
• 3 столові ложки борошна — приблизно, бо сир буває різний за вологістю;
• 0,5 ч. ложки соди — без оцту, просто дайте їй свободу;
• щіпка ваніліну — або ванільний цукор, якщо хочете ніжного аромату.

Ніякої магії: процес майже інтуїтивний

• Фрукти: очищаємо грушу, ріжемо дрібненько. Не терти — бо буде як каша. Саме шматочки дають ефект "влучив на фрагмент джему".
• Сирна основа: беремо сир, додаємо жовток, масло (не гаряче!), і сюди ж — нашу грушу. Перемішуємо так, щоб усе подружилося, але не перетворилося на пюре.
• Пісочна частина: у окремій мисці з’єднуємо цукор, борошно та соду. Потрохи вводимо це в сирну суміш. Не поспішайте — тісто має бути м’яке, але не липке.

Формування: руками — і з любов’ю

І тут починається найприємніше. Відриваєте від тіста шматочки, катаєте кульки розміром з волоський горіх (ну, плюс-мінус). Хочете — обкатайте в макові зернята або кунжут. Це дає і смак, і текстуру. Потім трошки притискаєте — не до стану "млинця", але щоб печиво стало схожим на щось серйозне.

Викладаєте на деко з пергаментом, залишаючи трохи простору між ними. Приблизно 2 см. У духовці вони ще "роздихаються", тож не тісніть їх.

Печемо — як не злякати результат

Розігріваємо духовку до 180°C. Випікати довго не треба — максимум 15 хвилин. Головне — не перетримати, бо буде сухо. Краще витягти на хвилину раніше, ніж пізніше. Щойно краї підрум'янилися — можна діставати.

Подавати — як душа забажає

Це печиво не потребує нічого зайвого, але якщо дуже хочеться — подайте з ложечкою джему або домашнього варення. Хтось любить з гарячим чаєм, а хтось — просто так, ще теплим, поки в домі ще пахне ваніллю й випічкою.

Іноді найпростіші рецепти — це ті, що лишаються з нами надовго. Бо в них немає зайвого пафосу. Бо вони працюють. І бо їх можна готувати на автоматі, навіть після важкого дня.

Джерело: 5692.com.ua

З початку 2025 року з України виїхали ще понад 100 тисяч людей. Це офіційні цифри, озвучені Мінекономіки. Так, це не так багато, як у найгірші місяці 2022–2023 років. Але все одно — цифра відчутна.

Дані Мінекономіки

Міністерство зазначає, що у порівнянні з кінцем минулого року — десь із середини грудня 2024-го — загальна кількість українців за кордоном навіть трохи зменшилася. Орієнтовно на 300 тисяч. Тобто, схоже, хтось таки почав повертатися. Можливо, додому. Або просто переїжджає з країни в країну.

Проте процес виїзду не зупинився зовсім. Люди продовжують пакувати валізи й вирушати туди, де — принаймні у їхньому розумінні — буде спокійніше. Десь у Польщі, Чехії, Німеччині. А хтось і далі — до Канади чи навіть Австралії.

До речі, згідно з даними Агентства ООН у справах біженців, станом на середину квітня по всьому світу перебуває трохи менше семи мільйонів українських біженців — точніше, 6,918 млн. З них:

• понад 6,3 мільйона живуть у країнах Європи,
• ще 560 тисяч оселилися деінде — поза межами Європи.

Ці цифри — не просто статистика. За кожною стоїть конкретна доля: родина, яка виїхала з Харкова після чергового обстрілу, студент, що влаштувався в університет за кордоном, чи пенсіонерка, яку вивезли до дочки у Словаччину.

І хоч Мінекономіки говорить про “невеликий” відтік, ситуація залишається чутливою. Бо люди продовжують обирати безпеку за межами України, і, здається, для багатьох це вже не тимчасове рішення.

Джерело: 5692.com.ua

Дніпропетровська обласна прокуратура повідомила про підозру юнаку, який за завданням російських кураторів вчиняв диверсії на об’єктах залізничної інфраструктури.

За даними слідства, підозрюваний отримував завдання через Telegram від представника спецслужб країни-агресора. Зокрема, йому наказували підпалювати релейні шафи "Укрзалізниці". До протиправної діяльності він залучив ще одного хлопця. Разом вони облили горючою рідиною та підпалили обладнання на залізничній станції в Самарівському районі.

Щоб підтвердити виконання "замовлення", підлітки фіксували свої дії на камери мобільних телефонів та надсилали відеозвіти куратору. За кожен підпал отримували грошову винагороду — 100 доларів США.

Загалом вони пошкодили п’ять об’єктів Придніпровської залізниці. За інформацією правоохоронців, зловмисники планували розширити коло завдань — зокрема, виявляти та знищувати військову техніку Збройних сил України.

Окрім статті про диверсію, одному з підлітків повідомили про підозру за ч. 1 ст. 114-1 Кримінального кодексу України — перешкоджання законній діяльності ЗСУ та інших військових формувань під час воєнного стану. Зараз вирішують питання про притягнення до відповідальності 13-річного фігуранта справи.

Джерело: 5692.com.ua

Уявіть собі ситуацію: людина спокійно ходить на роботу, думає про зарплату, про плани на літо… А потім раптом — повістка. Чому? Бо підприємство, де вона працює, не встигло вчасно подати папери. Таке вже цілком можливо — і часу залишилось зовсім мало.

До якого часу роботодавці мають виконати вимоги

До 28 травня компанії, які мають статус критично важливих, мусять надіслати до Мінекономіки оновлений пакет документів. Йдеться не просто про формальність. Без цього підприємство може втратити право "бронювати" своїх працівників — тобто тимчасово захищати їх від мобілізації.

Втрата статусу може статися навіть через те, що компанія не підтвердила роботу своїх філій у трьох і більше областях? Саме так. І в листі Мінекономіки, датованому 19 травня (номер №27-11/37509-07), усе це чітко прописано. Там ідеться про те, що підприємства перевіряють на відповідність критеріям критичної важливості — і не один раз, а постійно.

Що ж саме треба подати до 28 травня

Є два ключові пункти:

• витяг із бази податкової щодо стану розрахунків із бюджетом і фондами — окремо по кожній філії чи підрозділу, за період з 1 січня до кінця квітня цього року;
• документи, які підтверджують право власності або оренди офісів у щонайменше трьох різних областях України.

Ці папери треба надсилати на електронну пошту Мінекономіки. І, до речі, це стосується саме філій та відокремлених підрозділів. Інформацію по головному офісу наразі, як зазначено, можна не подавати. Але — увага — краще уточнити все конкретно в міністерстві. Бо помилка, навіть невелика, може вилізти боком.

Якщо компанія не встигне з документами, або виявиться, що вона вже не відповідає критеріям, — бронювання анулюють. І тоді співробітники можуть стати кандидатами для призову.

Тож роботодавцям варто поквапитися, а працівникам — не соромитись поцікавитись, чи все в порядку з документами.

Джерело: 5692.com.ua

Чесно кажучи, Валерій Залужний ніколи не був тим, хто підбирає м’які слова, коли треба називати речі своїми іменами. І цього разу — не виняток.

На одному з безпекових форумів у Києві, де обговорювали роль української зброї у світі (форум, до речі, називається "Експорт безпеки"), Залужний виступив з промовою, яка, скажімо прямо, могла когось і вивести з зони комфорту.

Він сказав те, про що багато хто, можливо, ще мовчки мріє: мовляв, от прокинемось — і кордони Уукраїни будуть, як у 1991-му. Але Залужний має іншу думку.

Що чекає на Україну?

За словами Залужного, сподіватись на умовного "білого лебедя", який раптом усе поверне на круги своя — це марна справа. Ні 1991-й, ні 2022-й рік просто так не повернуться. Не з’явиться ніякий чарівник у блакитному гелікоптері, щоб відмотати війну назад.

І тут він говорить головне: поки у росіян є сили, ресурси, ракети і бажання, вони продовжуватимуть бити по нам. Сидіти й думати, що все якось саме собою вирішиться, — це як чекати весну взимку, не маючи навіть грубки.

Та найцікавіше починається далі. Залужний дав чітко зрозуміти: перемога — це не про один ривок. Це про системне, методичне, крок за кроком, руйнування того, що тримає Росію на плаву у цій війні.

І він не про абстрактне "перемогти" каже, а про дуже конкретне — знищити військово-економічний фундамент РФ. Тобто не просто вибити з рук зброю, а й відібрати здатність ту зброю взагалі виготовляти.

До речі, ще один момент. Він нагадав, що Росія вже давно перейшла на формат "війни на виснаження". І це для нас — серйозний виклик. Бо демографія в Україні, м’яко кажучи, не радує. А економіка… ну, ви й самі все бачите.

Тому, каже він, треба будувати інший підхід. Не війна числом, а війна розумом і технологіями. Менше людей — більше дронів, менше витрат — більше ефекту. Простими словами: вижити і вистояти ми зможемо лише через розумну, технологічну, продуману до деталей війну. Бо іншого варіанту — нема.

І тут уже не до рожевих мрій. Це не про патетику, це про холодну реальність.

Джерело: 5692.com.ua

Ви коли-небудь замислювалися, чим зайнятий диктатор у час війни? От у Кремлі вирішили розповісти: Володимир Путін "з часом" таки збирається побувати в окупованих Донецьку та Луганську. Принаймні так запевняє його речник Дмитро Пєсков.

Цікаво, що деталі цієї подорожі залишаються загадкою — ані конкретних дат, ані чітких домовленостей. Як каже Пєсков:

Плани є, а коли буде час, тоді й здійснимо.

Виглядає так, ніби цю подорож відклали до кращих часів — які, зважаючи на ситуацію на фронті, навряд чи настануть найближчим часом.

Переговори: багато галасу, мало результату

До речі, якщо вже говоримо про Кремль, то ще одна тема на порядку денному — можливі мирні переговори між Україною та Росією. Але тут теж все туманно. Наприклад, ідея провести їх у Ватикані обговорюється вже не перший місяць, але, як зазначив той же Пєсков, жодних домовленостей не досягнуто.

А Папа Римський тим часом продовжує закликати сторони до діалогу. У своїй нещодавній промові Лев XIV (так, це його офіційний титул) висловив готовність допомогти ворогуючим країнам знайти шлях до миру. Його слова звучать дуже людяно:

Святий Престол — це місце, де вороги можуть подивитися один одному в очі й відкрити для себе надію.

І хоч сама ініціатива заслуговує на увагу, переговорний процес поки що нагадує нескінченний серіал — багато обговорень, але без конкретних результатів.

Поки світові лідери, включно з Папою та президентами інших країн, шукають можливості для діалогу, Росія продовжує свої деструктивні дії. А розмови про можливий візит Путіна до окупованих міст залишаються, імовірно, не більше ніж пропагандистською грою.

Джерело: 5692.com.ua

Є слова, які ми звикли вживати автоматично — наче поставили на щоденне повторення. "Вибач" — одне з них. Та чи замислювалися ви, що іноді цим словом ми несвідомо применшуємо себе, замість того щоб підтримати і себе, і того, до кого звертаємось? Насправді, є моменти, коли просте "дякую" звучить значно глибше й доречніше. А головне — воно не ставить вас у позицію винного, а навпаки, створює простір для взаємної поваги.

Чому ми так часто просимо вибачення — навіть коли не треба

У нашій культурі ввічливість майже як рефлекс: спіткнув когось плечем у натовпі — "вибач", не встиг вчасно відповісти — знову "вибач". І це нормально. Це спосіб показати, що ми помітили незручність і поважаємо людину навпроти. Але іноді слово "вибач" настільки вкорінюється в нашу мову, що ми починаємо просити вибачення буквально за своє існування.

Тут починаються проблеми. Бо коли ми кожного разу "вибачаємося" за себе, то мимоволі знижуємо власну цінність у власних же очах.

У чому сила "дякую", про яку ми забуваємо

Спробуйте уявити: ви спізнилися на зустріч із другом на пів години. Можна сказати: "Вибач, я запізнився". А можна — "Дякую, що почекав мене". У другому випадку ви не акцентуєте на своєму промаху, а віддаєте належне терпінню людини. І, до речі, звучить це куди тепліше.

Фраза "дякую" не лише про ввічливість. Вона про визнання. Про помічену турботу, витрачений час, терпіння. Тобто не просто "вибач, що я такий незручний", а "дякую, що ти такий уважний".

Не применшуйте себе, визнаючи доброту інших

Є різниця між щирим вибаченням і вибаченням "на автоматі". Якщо ви кажете "вибач, що з’їв увесь твій час", то мимоволі подаєте себе як тягар. А ось "дякую, що провів цей час зі мною" — це вже зовсім інша риторика. Це визнання, що час був спільним, цінним, а не витраченим дарма.

Мова — це дзеркало ставлення до себе й до інших. Якщо ми постійно вибачаємось — ми весь час відчуваємо провину. Якщо ж ми дякуємо — ми створюємо поле для вдячності й прийняття. Навіть у дрібницях.

У яких саме ситуаціях краще подякувати, а не вибачатись

• Спізнення: "Дякую, що дочекався", а не "вибач, як завжди запізнився".
• Перепитування: "Дякую, що пояснив ще раз", замість "вибач, що не зрозумів з першого разу".
• Незручність: "Дякую за розуміння", замість "вибач, що потурбував".

У кожному з цих випадків слово "дякую" не просто змінює тон — воно змінює ставлення до ситуації. І вашого співрозмовника, і вас самих.

Ми всі часом помиляємось або діємо незручно. Але важливо пам’ятати: наші слова формують не тільки стосунки, а й образ нас самих. Іноді щира подяка має більшу вагу, ніж поспішне вибачення. Не соромтеся бути вдячними — це не прояв слабкості, а знак сили та зрілості.

Джерело: 5692.com.ua