Усі ми хочемо, щоб наші діти не почувалися самотніми в школі. Особливо коли чуємо від них щось на кшталт: "Мамо, зі мною ніхто не грається" або "А чому мене не покликали на свято?". У такі моменти серце стискається. Але, чесно кажучи, впливати на ситуацію — цілком реально. Просто іноді дружба для дитини — це як складний пазл, де потрібен хтось, хто допоможе зібрати перші фрагменти.

Дитяча впевненість починається вдома

Самооцінка дитини — це не просто гарні слова. Це той фундамент, на якому будується її здатність говорити: "Привіт, мене звати Оля. Пограємо?". Іноді достатньо одного теплого слова вдома, аби малюк повірив, що він гідний дружби. Похваліть, нагадайте, що всі нервуються перед новими знайомствами. Навіть дорослі. Навіть ми з вами.

Спільна справа — перший крок до дружби

Гуртки — це не лише малювання чи танці. Це ще й чудова нагода для дитини побачити, що поруч є хтось, кому теж подобається конструювати з LEGO чи вивчати динозаврів. І саме це може стати місточком до нових знайомств. Інколи достатньо одного "О, ти теж це любиш?", щоб почалася дружба.

Мамині знайомства — допомога з іншого боку

Так, звучить трохи дивно — "дружити з мамами однокласників". Але це працює. Якщо ви запропонуєте прогулянку чи каву іншій мамі, є шанс, що ваші діти теж знайдуть спільну мову. Усе-таки дорослим легше домовитися про "погуляти разом після школи". А діти… вони вже якось розберуться самі — у пісочниці чи на батуті.

Табори: коли дитина дорослішає на очах

Поїздка до табору — це як міні-життя без мами. Самостійність, нові обличчя, ігри до ночі. Там швидко заводяться друзі, бо в один намет — чужі, а за три дні — майже родина. А ще це перевірка на "вмію знайомитися" у реальних умовах.

Свята вдома — не просто веселощі

Звичайне дитяче свято вдома може перетворитися на трамплін до дружби. Запросіть кількох однокласників, дайте їм простір — торт, кульки, настільні ігри. Спільні спогади об’єднують. А ще це спосіб показати: "Моя домівка відкрита, приходьте, мені цікаво з вами".

Як почати розмову? Справжнє мистецтво

Не всім дітям легко сказати перше слово. Навчіть простим фразам: "Можна я з вами?" або "А ти любиш… (ігри, динозаврів, книжки)?". Це дрібниці, але вони відкривають двері. А ще, покажіть приклад — нехай дитина побачить, як ви знайомитеся з людьми.

Якщо не вийшло — це ще не кінець

Дружба — це не завжди "любов з першого погляду". Іноді дитину відштовхують, і це боляче. Але важливо пояснити: "Це не через тебе". Можливо, інша дитина просто в поганому настрої. Не кожне "ні" — це особиста поразка. І головне — поруч завжди є мама, яка зрозуміє.

Сім’я — тил, куди хочеться повертатись

Якщо вдома тепло, затишно й дитину там чекають, навіть важкий день у школі не буде таким страшним. Діти, у яких є міцна опора вдома, краще долають соціальні труднощі. Бо знають: їх люблять незалежно від того, скільки в них друзів.

Смаколики як соціальний місток

Так, іноді печиво — це не просто десерт. Якщо дитина принесе в клас щось смачненьке (особливо з нагоди свята), вона отримає позитивну увагу. Або, наприклад, візьме у школу настільну гру — це дасть змогу зібрати довкола себе дітей. Маленькі ініціативи — великий ефект.

Розмови — ключ до розуміння

Частіше говоріть з дитиною. Запитуйте, як минув день, що нового у класі, з ким сиділа за партою. Не для контролю, а щоб показати — це справді важливо. І, можливо, саме у цій розмові з’явиться ідея, яка допоможе їй зробити наступний крок до дружби.

Бути батьками — це не лише годувати й одягати. Це ще й навчити, як бути поруч із іншими. Іноді — дати пораду, іноді — просто вислухати. Але найголовніше — залишатися тим безпечним островом, куди дитина завжди може повернутися, навіть якщо весь світ тимчасово відвернувся.

Джерело: 5692.com.ua

Здається, перед кожним Великоднем виникає одне й те саме питання: що класти до кошика, а що краще лишити вдома? І мова зараз не про паски, яйця чи ковбасу — з ними все зрозуміло. Найбільше запитань викликають тютюн і алкоголь. Особливо горілка — дехто прямо ставить її в кошик між шинкою і хріном. Але чи це нормально?

Що кажуть у Церкві

Отець Георгій Коваленко, священник ПЦУ і ректор Відкритого православного університету, пояснює це просто. Якщо хочете — келих вина у кошику ще можна зрозуміти. Вино, зрештою, є символом в богослужіннях. Але ось міцний алкоголь — це вже інша історія.

Церква прямо не забороняє приносити щось таке, але, чесно кажучи, це не зовсім доречно. Як каже отець, Святе Письмо ж не забороняє пити, але нагадує: "не упивайтеся вином". Тобто — усе добре в міру. І тут логіка доволі зрозуміла: святкування має бути з розумом, а не з перегаром.

Помірність — ключове слово

Завершився піст — і що, тепер можна накидатися на їжу й напої, як на останній бенкет? Ні, так справа не робиться. Піст мав навчити тримати себе в руках. Це як тренування сили волі — щоб потім, навіть коли можна все, знати межу.

І ось тут важливо: святковий стіл не має перетворюватися на змагання "хто більше вип’є чи з’їсть". Навпаки — це момент подяки, радості, родинного тепла. Не варто його затьмарювати хмільним перебором.

А як щодо тютюну

З цим усе ще простіше. У ПЦУ прямо кажуть: тютюн — шкідлива звичка, яка веде до залежності, а значить — до гріха. Тож освячувати його немає жодного сенсу. Навпаки, краще використати Великдень як точку відліку, щоб спробувати позбутись цієї звички.

Цікаво, що сам отець Георгій іноді жартує: мовляв, "а що, не боїтеся, що я зараз покроплю, а воно на воду перетвориться?". І люди, каже, іноді справді знімають пляшки з кошика — бо, ну мало що…

Офіційна позиція ПЦУ

У пресслужбі ПЦУ уточнюють: вино — так, може бути на великодньому столі. Але Церква не підтримує його освячення. Чому? Бо тоді в когось із проблемами з алкоголем з’явиться чудова "відмазка": мовляв, батюшка ж освятив! А це вже — зовсім інша історія.

Тому і не вітається це церковне "благословення пляшки" — не для того воно.

От і все. Великдень — це ж не про те, що у кошику, а про те, що в серці.

Джерело: 5692.com.ua

Здається, що від стресу й тривоги просто немає порятунку. Все звалюється одночасно — дедлайни, родинні турботи, думки в голові крутяться, як вентилятор на повну потужність. Але, що цікаво, саме ці стани не завжди є ворогами. Іноді — це наші внутрішні вчителі. Просто ми про це рідко замислюємося.

Життя під тиском: від кави до криз

Більшість із нас знайомі з відчуттям, коли вже зранку серце б’ється швидше, ніж хотілося б — через роботу, нескінченні повідомлення, чи побутову метушню. Стрес ніби прокидається разом із нами. І, чесно кажучи, ми часто ігноруємо його доти, доки він не починає буквально душити — і тоді вже без фахівця не обійтись.

Коли ми на межі — не завжди це погано

Психологиня Ліза Дамур, яка виступала на з’їзді Американської психологічної асоціації, сказала цікаву річ: стрес найчастіше виникає тоді, коли ми або свідомо намагаємось вирости над собою, або життя само змушує виходити за звичні рамки. І знаєте що? Це не завжди погано. І звільнення, і народження дитини — обидва сценарії трясуть нас зсередини, але по-різному.

Стрес як щеплення від майбутніх штормів

З іншого боку, помірна доза стресу — це щось на кшталт тренування перед справжнім забігом. Легкий стрес допомагає адаптуватися до складніших викликів у майбутньому. Звучить парадоксально, але саме в складних ситуаціях ми часто знаходимо в собі сили, про які навіть не здогадувались. Хоча, звісно, якщо стрес перетворюється на марафон без фінішу — тоді вже біда.

Коли тривога — це не ворог, а тривожний дзвінок

Тривога має погану репутацію. Нам постійно нав’язують, що це щось шкідливе й небажане. Але, як зазначає Дамур, цей стан — це наш вбудований радар. Така собі сирена, яка каже: "Гей, щось не так. Озирнись". І хоча вона може бути надто гучною, це не завжди означає, що вона бреше.

Не кожна тривога — хвороба, і не кожне хвилювання — зло

Деякі тривожні сигнали справді корисні. Наприклад, відчуття "щось не те" перед тим, як підписати сумнівний договір — це не примха, а спроба мозку захистити вас. Але є нюанс: якщо тривога стає фоновим шумом, який не зникає — тоді вже треба щось із цим робити.

Допомога — це не слабкість, а мудре рішення

Навіть якщо тривога не лякає, а просто заважає нормально жити — не треба терпіти. Хтось заспокоюється під час читання, хтось — на прогулянці, а хтось шукає психолога. І це нормально. Бо чекати, поки все пройде само — це як дивитись на пожежу й сподіватись, що вона згасне без води.

Індустрія щастя — не завжди добрий порадник

Дамур також застерігає: всі ці компанії, які кричать, що треба бути постійно щасливим, — іноді просто продають ілюзії. Людина не може бути в піднесеному настрої 24/7 — це просто нереально. Сум, злість, страх — це теж частина життя. Їх не треба гнати геть, як непроханих гостей. Іноді вони приходять із важливою інформацією.

У нашому прагненні бути "в нормі" ми часто забуваємо, що нормальність — це не постійне щастя, а вміння переживати різні стани. Стрес і тривога — не кара, а сигнали. Вони можуть нашкодити, якщо ми їх ігноруємо, але можуть і допомогти — якщо прислухаємося. Мудрість — не в тому, щоб не відчувати негатив, а в тому, щоб знати, що з ним робити. І не боятися попросити про допомогу, коли потрібно.

Джерело: 5692.com.ua

13 квітня 2025 року вранці на вулиці Писаржевського, що в Соборному районі міста Дніпро, сталася пожежа в одній із квартир двоповерхового багатоквартирного будинку. Про це повідомили в ГУ ДСНС області.

Сигнал про займання надійшов до Служби порятунку 101 о 07:10. За попередньою інформацією, вогонь охопив речі домашнього вжитку на площі 8 квадратних метрів у квартирі, розташованій на другому поверсі будівлі.

На місце події оперативно прибули рятувальники. Загалом до ліквідації пожежі залучили 8 фахівців ДСНС та 2 одиниці спеціальної техніки.

Завдяки швидким та злагодженим діям рятувальників, пожежу вдалося повністю ліквідувати вже о 07:54. На щастя, обійшлося без жертв і постраждалих.

Джерело: 5692.com.ua

Нова зачіска — це як нове життя. Вийшла з салону, подивилась у дзеркало, і ніби хтось інший на тебе дивиться. Але буває й по-іншому: щось не те, не сіло, не заграло. І ти ніби й не старша, але чомусь виглядаєш… як тітонька. Тут справа не в чарівному шампуні, а в помилках, які жінки часто допускають, обираючи зачіску. Давай розберемо кілька з них — може, впізнаєш себе або подругу.

Між ультрамодною і "привітом з 90-х" — тонка межа

Бажання бути в тренді — це нормально. Але коли обираєш стрижку, яка пасує 20-річним тиктокеркам, а тобі, скажімо, ближче до 40 — це ризик. Зачіска має підкреслювати, що ти стильна, а не намагатися зменшити паспортний вік силоміць. Так само й з застарілими формами — оті дивні каскади чи "шапочка" з нульових, які давно втратили актуальність. Зі сторони це виглядає як спроба повернутися в минуле, яке вже точно не повернеться.

Красива — та тільки до першого миття голови

Є зачіски, які виглядають ідеально, але лише поки ти не вийдеш із салону. Потім — щоранку марафон із феном, щітками, пінками, лаками… А в тебе зранку максимум 15 хвилин і кава, яка стине. І от замість легкої укладки — вічне розчарування у власному відображенні. Тут краще одразу подумати: я реально буду це укладати щодня?

Обличчя — як рама для картини

Не буває стрижки, яка всім личить. Комусь пасують чубчики, комусь каре, а комусь — високі зачіски. Тут усе залежить від форми обличчя. Якщо не врахувати цього нюансу, то замість підкреслення вилиць чи маскування щічок отримаєш щось протилежне. До речі, візуально ідеальний варіант — коли зачіска робить обличчя більш овальним. Це як правило, яке краще пам’ятати.

Не твоя довжина — як чужі туфлі

Буває так: подруга зробила коротку стрижку — і ти теж захотіла. Але на тобі вона виглядає… ну, м’яко кажучи, не так. Бо довжина — це не тільки мода, це ще й структура волосся, вік, риси обличчя, навіть тип фігури. Наприклад, дуже довге волосся на мініатюрній жінці може "перетягнути" акценти вниз. А коротке — відкрити щось, що краще було б прикрити.

Волосся — воно ж не пластилін

Структура волосся — як характер: у когось жорстке й неслухняне, а в когось м’яке й пухнасте. Якщо зробити коротку стрижку на жорсткому волоссі — отримаєш ефект "їжачка". М’яке, навпаки, буде стирчати, як кульбабка після дощу. І потім — знову ті самі нескінченні укладки, вирівнювання, гелі, лак… А можна ж було одразу врахувати цей момент.

Зачіска — це більше, ніж просто волосся. Це настрій, самовідчуття, спосіб показати себе світу. І поки ми женемось за модою чи намагаємось повторити чужий образ, можемо загубити своє відображення. Тому, перш ніж сісти в крісло до перукаря, краще чесно відповісти собі: я це роблю для себе — чи для когось іншого.

Джерело: 5692.com.ua

Хочете здивувати всіх за великоднім столом? Ось вам паска, про яку ще довго говоритимуть. Це не жарт і не хайп — дубайська "волохата" паска справді наробила шуму. А все через її зовнішній вигляд: зверху вона схожа на хмару або перуку для янгола. У соцмережах уже десятки відео, як цю красу готують і як апетитно розламують. Але не хвилюйтесь — нічого надскладного тут немає. Просто потрібно знати кілька хитрощів.

Що потрібно приготувати заздалегідь

Для опари:

• Тепле молоко — 200 мл,
• Свіжі дріжджі — 30 г,
• Цукор — 150 г,
• Борошно — 2 столові ложки (взяти з основної кількості).

Для тіста:

• 2 яйця,
• Какао — 40 г,
• Борошно — 550 г,
• Вершкове масло (м’яке) — 60 г.

А тепер до родзинки — начинки:

• Катаїфі (тонюсіньке ниткоподібне тісто, схоже на дрібну локшину),
• Вершкове масло — трішки для обсмаження,
• Фісташкова паста — скільки не шкода, бо чим більше, тим смачніше,
• Або ж можете спростити собі життя і купити вже готову турецьку халву "волосся янгола", її ще називають пішманіє.

Як це все зробити

Спочатку — опара. Підігріваємо молоко (не гаряче, просто тепле), додаємо туди дріжджі, цукор і дві ложки борошна. Добре перемішуємо — має бути консистенція густої сметани. Накриваємо рушничком і залишаємо "дихати" хвилин на 15-20.

Далі — тісто. У мисці збиваємо яйця, додаємо какао та поступово всипаємо борошно. Потім вводимо нашу опару — і починаємо місити. Спочатку буде липке, але не здавайтесь. Як тісто стане більш слухняним — додаємо вершкове масло. І ще раз місимо. Так, щоб руки трохи втомилися.

Накриваємо тісто — рушником, плівкою, як зручно — і даємо йому піднятися. Приблизно півтори години. Потім легенько обминаємо (але не знищуємо!) і розкладаємо по формах. Форму заповнюйте десь наполовину — і знову залишаємо на 30 хвилин, нехай ще трохи підросте.

Випікання: духовка має бути розігріта до 180 градусів. Паски печуться десь 30–40 хвилин. Як тільки з’явиться аромат свята — значить, час перевірити.

Тепер — найбліьш цікаве: начинка

На сковорідку кидаємо трохи вершкового масла, чекаємо поки розтане. Потім туди катаїфі — обсмажуємо до золотистості. Додаємо фісташкову пасту, перемішуємо — і виходить така собі липка, ароматна суміш, яка просто проситься в паску.

Обережно вирізаємо у пасці верхівку (ніби шапочку зняли), ложкою витягаємо серединку (але не до дна!) — і закладаємо начинку. Потім ставимо шапочку назад. Можна ще глазур'ю прикрасити, а зверху — подрібнені фісташки чи навіть шоколадну крихту. Як душа забажає.

Є інший варіант: купити вже готову солодку халву у вигляді ниток — пішманіє. Просто кладемо її всередину, трохи утрамбовуємо, закриваємо верхівкою і зверху глазур.

Словом, виглядає наче з Instagram, а готується — як звичайна паска, тільки цікавіше. Якщо хочете справити враження на гостей або просто здивувати близьких — спробуйте приготувати. Можливо, ця "волохата" паска стане вашим новим великоднім улюбленцем.

Джерело: 5692.com.ua