"Щастя любить тишу", "не кажи гоп, поки не перескочиш", "хто надто радіє – довго не сміятиметься" – подібні фрази ми чуємо ще з дитинства. Вони ніби вшиті в голову, як фоновий шум. І з часом починає здаватися, що радіти відкрито – це небезпечно. А от скаржитися, навпаки, якось спокійніше.
Чому в нашому суспільстві простіше говорити про проблеми, ніж про успіх? Психологиня Світлана Гліган пояснює це не модою і не характером, а глибшими речами – історичною пам’яттю та колективним досвідом.
Страх успіху як спадщина минулого
Ідея, що за щастя обов’язково прилетить "плата", з’явилася не на порожньому місці. Світлана Гліган нагадує: століттями в Україні бути багатим, успішним чи просто "видимим" означало ризикувати.
Розкуркулення, репресії, доноси. Досягнув чогось – і ти вже на олівці. Збудував хату, розвів господарство, маєш добрий врожай – чекай гостей, але не тих, яких хочеться.
Цей механізм був дуже простий і жорсткий: якщо в тебе є більше, ніж у інших, значить, ти небезпечний. А небезпечних прибирали. І ця логіка, як каже психологиня, не зникла – вона просто осіла десь глибоко в підсвідомості.
Тоді фраза "щастя любить тишу" буквально могла врятувати життя. А сьогодні вона працює як внутрішній гальмо – ніби не можна радіти голосно, бо раптом щось зіпсується.
Чому ми змагаємося не успіхами, а проблемами
Якщо придивитися, багато звичайних розмов виглядають дивно. Двоє людей зустрілися – і починається не "як добре живу", а "а в мене ще гірше". У кого складніша робота, дорожчі ліки, важчі діти, менше грошей.
Світлана Гліган пояснює це так: скарги – це соціально безпечна валюта.
Коли людина ділиться чимось болючим, вона майже гарантовано отримує співчуття. А якщо інша відповідає тим самим – виникає відчуття близькості, ніби ви з одного табору, – говорить психологиня.
Інакше кажучи, через проблеми легше будувати контакт. Радість же працює навпаки – може викликати заздрість, дистанцію, напруження. Не всі готові слухати про чужі перемоги, зате про чужі труднощі – майже завжди.
Радіти – значить ризикувати
Ділитися успіхом – це певний виклик. Ти ніби виходиш наперед і кажеш: "у мене щось вийшло". А це вже робить тебе помітним. І в нашій культурі помітність досі асоціюється з небезпекою, навіть якщо логічно ми розуміємо, що часи інші.
Тому виходить парадокс: проблеми зближують, а радість ізолює. Про біль говорити легше, ніж про щастя. Бо біль – це "свій", зрозумілий, знайомий. А успіх – щось підозріле, ніби не для всіх.
І десь між цими установками ми й живемо – трохи стримуючи себе, трохи зменшуючи свої досягнення, щоб, боронь Боже, не наврочити.
Джерело: 5692.com.ua