Ситуація знайома багатьом. Руки вже в борошні, духовка розігрівається, а от пакетика з розпушувачем — як крізь землю провалився. Здається, усе — місія провалена. Але ні! Кулінарна логіка передбачає такі екстрені випадки. І рішення — просте до банальності: зробити розпушувач самому. Так, прямо вдома, із того, що, ймовірно, вже є на кухні.

Навіщо взагалі потрібен той розпушувач

Якщо по-простому — щоб тісто піднімалося і ставало легким, ніби хмарка. Все завдяки вуглекислому газу, який виділяється в процесі реакції. Коли в тісті з'являються бульбашки — воно стає пухким. Це і є магія, яку запускає розпушувач.

До речі, у складі магазинного порошку нічого надприродного. Просто хімічна реакція між кислотним і лужним компонентами. Тобто, якщо вдуматися, можна зібрати ту ж формулу самостійно.

Склад: три прості інгредієнти

Усе, що вам знадобиться:

• харчова сода — основа, що вступає в реакцію;
• лимонна кислота — активує соду і змушує її "працювати";
• борошно або крохмаль — суха "підкладка", яка не дає суміші злипнутись.

Цікаво, що ці компоненти є майже на кожній кухні. Якщо немає лимонної кислоти — варто подумати, чим ви її зазвичай замінюєте. Бо, чесно кажучи, вона — універсальний помічник у господарстві.

Пропорції: не треба нічого вигадувати

Формула така:

• 5 частин соди
• 3 частини лимонної кислоти
• 12 частин крохмалю або борошна

Наприклад, якщо взяти за міру чайну ложку, то вийде: 1 ложка соди, 0,6 ложки кислоти, і десь 2,5 ложки борошна. Можете округляти, це не мікрохірургія, а кулінарія — тут є простір для неточностей.

Змішати — і в банку

Усе з’єднуємо, добре перемішуємо і пересипаємо в суху, герметичну банку. І — от вам домашній розпушувач, який завжди під рукою. Зберігається довго, не псується, не вимагає холодильника. Головне — тримати подалі від вологи.

До речі, деякі господині роблять одразу велику порцію — наприклад, по столовій ложці кожного інгредієнта, щоб вистачило на кілька разів. І це дійсно зручно, особливо коли печеш часто.

Хоч домашній розпушувач і простий у приготуванні, важливо не змішувати його з вологими інгредієнтами заздалегідь. Реакція починається миттєво, тому додавайте його в тісто на останньому етапі — вже перед випіканням.

Джерело: 5692.com.ua

Мер Кам'янського Андрій Білоусов передав ключі від квартири багатодітній родині нашого захисника — Вячеслава Бурховця.

Вячеслав — ветеран війни, захисник України. Був тяжко поранений під Бахмутом, пройшов полон. Подружжя виховує трьох дітей. Тепер у великої родини буде власна оселя.

Це не просто дах над головою, це подяка від усієї нашої громади. Нехай у новому домі завжди буде тепло, затишок і мир. Дякуємо кожному герою, який захищає нашу землю, – написав міський голова.

Джерело: 5692.com.ua

Чи траплялося вам намагатися покласти телефон у кишеню джинсів і… він просто не влазить? Або гаманець — так, щоб не випирав, не випадав і не заважав? Для багатьох жінок це типова ситуація. Бо кишені в жіночому одязі, чесно кажучи, — це як жарти в старих анекдотах: ні смішно, ні зручно. Малесенькі, декоративні, іноді й зовсім фейкові. І от мережа вибухнула обговоренням: чому так і чому досі?

Один цікавий допис запустив цілий ланцюг роздумів: чому в жіночих штанах майже немає повноцінних кишень, на відміну від чоловічих? Дехто навіть провів експерименти — порівнювали кишені "він" і "вона", і результат був, м’яко кажучи, несправедливим. Виявилося, що в чоловічі штани поміститься цілий комплект "виживання в місті" — телефон, ключі, гаманець, навіть якась шоколадка. А жінці? Максимум — дрібні монети й проїзний, і то якщо без чохла.

Кишені — це не мода, а влада

Якщо копнути глибше, історія кишень — це історія впливу. Десь 400 років тому до чоловічого одягу почали додавати кишені — такі собі приватні "сховки", доступ до яких мав тільки власник. А от жінкам цього "бонусу" не дісталося. Їхні сукні були без карманів, бо так, мовляв, гарніше: рівні силуети, тонка талія, ніяких зайвих об’ємів. Ну а якщо щось треба було носити — будь ласка, тримайте окремо, в руках чи в торбинці.

Але є й інша версія, більш гостра: кишені вважалися засобом самостійності. Мовляв, жінка з карманами може носити із собою не лише хустинку, а й щось серйозніше — гроші, листи, ключі… тобто мати контроль над тим, що носить і куди йде. А це вже, погодьтеся, трохи порушує "звичні правила". І от тобі й результат — мода як інструмент контролю.

Перші ластівки змін — але повільно

Щось почало змінюватися лише в кінці XIX століття. У 1891 році організація з доволі сміливою назвою "The Rational Dress Society" (у перекладі — щось на кшталт "Товариство розумного одягу") почала вшивати кишені у сукні. Потім у 1920-х роках дизайнер Шанель — так-так, та сама — додала кишені в жіночі піджаки. А ще років 50 по тому кишені з’явились і в жіночих джинсах. Але, чесно кажучи, не в тому обсязі, як хотілося б.

Бо навіть зараз у більшості жіночих штанів ті кишеньки — це як жарт. Маленькі, неглибокі, без сенсу. А головне — без функції.

Економіка сильніша за стиль

Цікаво, що в коментарях люди діляться власними версіями. Дехто пише, що компаніям просто невигідно робити нормальні кишені. Бо більшість жінок все одно носять сумочки, а якщо дати ще й зручні кишені, то хто ж буде купувати нові аксесуари? Компанії не хочуть змінювати модель, яка вже приносить прибутки. Дизайнерам, які хочуть додати кишені, просто кажуть: "Забудь. Це дорого. Це не окупиться".

Одна жінка розповідала, як на весіллі говорила з дизайнеркою одягу, яка працює у відомому бренді попросила ту зробити більше кишень. На що почула відповідь: "Я завжди додаю їх у проєкти. Але бухгалтерія щоразу просить прибрати. Бо, уяви, економія на парі кишень — це від 60 до 80 тисяч доларів прибутку на рік". Уявляєте?

Життя без кишень — це не дрібниця

І от у цьому, здається, й уся сіль. Справа не в дизайні чи красі. А в контролі, у прибутках, у стереотипах. Жінці з сумкою легше нав’язати більше покупок, більше залежностей. А кишеня — це свобода. Маленький шматочок простору, де тільки твоє і для тебе.

Ще одна жінка писала, як відкрила для себе цю різницю буквально випадково: приміряла чоловічі джинси — і була шокована. Рука влізла до половини стегна. А вона звикла до того, що максимум — влізе палець і фішка від супермаркету. І як тут обійтись без сумки?

Отакі вони, ці "простенькі" кишені. Ніби деталь, а насправді — великий символ. Символ того, скільки ще потрібно змінити, щоб речі працювали для зручності, а не лише для продажу. Бо, зрештою, одяг має служити людям, а не лише ринку.

Джерело: 5692.com.ua

23 квітня в одній з лікарень міста Дніпро помер старший сержант Безгінов Сергій Володимирович.

Від імені всієї громади, Кам’янської міської ради, виконавчого комітету та особисто від себе мер міста висловлює глибокі співчуття рідним і близьким померлого захисника.

Сергій Безгінов народився 18 квітня 1976 року в селі Малий Орчик на Харківщині. Упродовж 1994-1996 років проходив строкову військову службу. Тривалий час працював на ДП "Стальзавод ТАС". У березні цього року став на захист України та її народу. У нього залишилися дружина, донька, мати, сестра та брат.

Доземний уклін воїну-захиснику! Вічна пам’ять і слава Герою!

Панахида відбудеться 3 травня о 13:30 в Козацькій церкві Пресвятої Покрови ПЦУ (вул. Сергія Слісаренка, 34). Поховають воїна о 14:30 на кладовищі по вул. Романківській.

Джерело: 5692.com.ua

Батьківство — це не контракт на послуги і не роль у театрі. Це марафон, у якому ваш голос або звучить вагомо, або просто губиться десь між "не забудь шапку" і "вимкни мультики". Та що робити, якщо одного дня ви раптом помітили, що дитина більше не слухає? І не тому, що не чула. А тому, що… вже й не вірить.

Причина такої "втрати авторитету" — не завжди в гаджетах чи впливі оточення. Часто вона сидить тихо у щоденних дрібницях: у словах, які нічого не означають, у вічних компромісах, у наших "ну добре", сказаних з втомою замість впевненості.

Ось чотири звичні помилки, які можуть тихо, але впевнено віддалити дитину від вашого впливу.

Слова без ваги — як повітряні кульки

Уявіть: ви погрожуєте скасувати похід на день народження, бо діти знову влаштували сварку. Але через годину здаєтеся, бо вам же теж хочеться на свято. Знайоме?

Анна, мама трьох дітей, зізнається:

Я сто разів казала: не підемо — і все. Але потім мені самій шкода. І в результаті — і на свято йдемо, і торт з’їдають. Хто кого переміг?

Проблема: діти дуже швидко вчаться відрізняти слова від справ. Якщо ваші погрози завжди закінчуються поступками — вони просто перестають вас серйозно сприймати.

Рішення: замість імпульсивних реакцій — пауза. Вийдіть з кімнати, видихніть. І вже спокійною головою вирішіть, як діяти. І якщо таки довелося змінити своє рішення, подайте це не як "здали позицію", а як логічну домовленість. Наприклад: "Йдемо, бо я пообіцяла допомогти. Але завтра буде обмеження на телефон".

Замість вимоги — прохання. І дитина це добре відчуває

"Дочко, допоможеш попрати речі?" — звучить мило. Але для дитини це не наказ і не обов’язок. Це — опція. Тобто можна — а можна і ні.

Мами часто бояться виглядати "злими". І натомість обирають форму прохання. Мовляв, "не хочеться конфлікту". Але як тоді дитина має зрозуміти, що це її зона відповідальності?

Проблема: дитина починає трактувати ваші прохання як побажання. А коли ви раптом починаєте обурюватися — їй щиро незрозуміло, чому ви злитесь.

Рішення: не бійтеся чітко формулювати завдання. Не "можеш винести сміття?", а "після вечері — винеси сміття". Не наказним тоном, але впевнено. І головне — регулярно, а не коли згадаєте. Режим і сталі правила — ключ до поваги.

Ви відкриваєте простір для торгів — і дитина цим користується

О, ця класика: "ще одна серія і спати". А потім ще "половинка мультика". І замість 20 хвилин — вже майже година перед екраном. Знайомо?

Регіна, мама трирічного сина, ділиться:

Він просто геній переконання. Каже: "А якщо я подивлюся ще 10 хвилин і все?" І я, чесно, здаюсь. Бо він же такий милий…

Проблема: ви відкриваєте простір для переговорів, де правила — це вже не правила, а гнучкий сценарій. І дитина швидко освоює роль режисера.

Рішення: встановлюйте межі і не відступайте. "Один мультик — і все" має значити саме це. Пояснюйте причину, але не торгуйтеся. Дайте зрозуміти, що деякі рішення не обговорюються.

Ви боїтеся зіпсувати настрій — і поступаєтесь

П’ятирічна донька влаштувала сцену, бо в кафе не виявилось улюбленого чізкейку. І замість того, щоб спокійно вийти або пояснити ситуацію, ви купуєте щось інше — аби тільки припинити сльози.

Проблема: коли ми заспокоюємо дитину "смаколиками" чи поступками, ми фактично закріплюємо зв'язок — "істерика = результат".

Рішення: краще назвати почуття, ніж "гасити" їх покупками. Скажіть: "Я знаю, ти засмутилась. Це нормально. Але зараз його немає — оберемо щось інше". Не тіште — підтримайте. Це буде набагато цінніше.

Дитинство — це не тільки про іграшки, солодощі і свята. Це ще й про внутрішню опору, яка формується завдяки батькам. Якщо ми щодня поступаємося, плутаємо правила з побажаннями і не тримаємо слово — ми даємо дитині хибний досвід. Наша сила — не в жорсткості. А в послідовності. І в умінні бути щирими, навіть коли це незручно. Бо авторитет — це не "треба мене слухатись", а "я твоя точка опори, навіть коли навколо все хитке".

Джерело: 5692.com.ua